польська версія
мовна версія
   
 
 
 

Пошук в статтях:
 


Культура:

Розділ: » Література Музика Фільм Театр Мистецтво Інтерв'ю

Рятівна аномалія
Володимир Діброва    2005-06-10 14:45:33

Олег Лишега. Снігові і вогню. – ІваноФранківськ: ЛілеяНВ, 2002.

The Selected Poems of Oleh Lysheha. Translated by Oleh Lysheha and James Brasfield. – Harvard University Press, 1999.

Ім’я Олега Лишеги відоме прихильникам сучасної української поезії, але улюбленцем критики й літературної преси його не назвеш. Уже перша тоненька книжечка Лишеги («Великий міст», 1989) поставила його в перший ряд молодої української поезії (хоча на той час авторові сповнилося сорок років). Він потрапив до антологій, його помітили за кордоном. Збірку «The Selected Poems of Oleh Lysheha», куди ввійшли вірші та п’єса «Друже Лі Бо, брате Ду Фу» в перекладі автора й американського поета Джеймса Бресфілда, було відзначено літературною премією PEN. Це, безумовно, успіх і чимале досягнення. Одразу стало зрозуміло, що в українському літературному гуртожитку Лишега займає окремий куток, котрого не збирається ні з ким ділити. Але які наслідки має ця обставина для нас, читачів? Відповісти зрозуміло та переконливо критика поки що не спромоглася.

Другої збірки Лишеги довелося чекати 13 років. Але й ця книжка, попри тверду палітурку та прекрасне художнє оформлення (малюнки самого автора), не викликала ні розлогих аналітичних рецензій, ні інтерв’ю з портретами автора. Чому? Виглядає так, ніби Україна літературна (тобто поетові колеґи та професійні охоронці «нашої Берегині») знають йому ціну, але не квапляться з осмисленням його творчости. Отож поет Лишега так і лишається немовби на берегах літературного процесу, напівпрочитаний і незасвоєний.

Цю марґінальність та інакшість можна пояснити поетовою біографією. Народився 1949 року в Тисмениці на Галичині в родині шкільних учителів. 1972 року за літературну діяльність його виключили з останнього курсу Львівського університету й призвали до війська. (Десь ми, здається, вже чули про подібного поета.) Відслуживши, Лишега повертається до Тисмениці, працює на хутряній фабриці, потім перебирається до Львова і, нарешті, до Києва. Тут він одружується. Робота на посаді техпрацівника Київського Театрального інституту імені КарпенкаКарого не заважає читати, писати вірші та перекладати. 1998 року Лишега одержав американську стипендію імені Фулбрайта й провів рік у Пенсильванії. Повернувшися, він поринув у творчу роботу (поезія, живопис, скульптура) та відновив своє сезонне дрейфування між столичним Києвом і рідною Тисменицею.
Із цього стислого життєпису прозирає стилізований портрет лицаря поезії з попередньої епохи: доброго дідуся з кривуватою усмішкою й завалдайською бородою. Але що саме може сказати нам цей дивак? Якщо його вірші – це чергова спроба «самовиразитися», чи «кинути виклик», чи «трохи поекспериментувати», то в світі вдосталь інших, набагато цінніших книжок, яких ми так ніколи й не встигнемо прочитати. Т
oж чи варто витрачати гроші й час на чиєсь «самовисловлення»?

Збірка «Снігові і вогню» – прекрасна нагода подумати про це.
У збірці 13 віршів, і майже всі їх названо за ім’ям якоїсь тварини. Дія, як правило, відбувається в селі, десь між містом і лісом. Але не тим темним лісом, куди потрапляє казковий герой на шляху до БабиЯги чи до Оха. Це, скоріше, або гай, або посадка обабіч залізниці. Якщо ж це таки ліс, то добре витоптаний і загиджений людьми.

Потоптані слонячі ями між соснами
І купа посліду, злипла, ще тепла,
Як дрібна, запріла картопля,
Висипана у сніг..

(«Лось»)


Є в нього й містечка (Боярка, Глеваха), і Київ із метром, Дніпром («Велика вода») і Лаврою. Читач із півслова впізнає світ Лишеги: сморід і протяги плацкарту, холод непротопленої хати, черги на тлі церков. Ми добре знаємо ці місця й цих персонажів, але щось тут не так. Одразу відчуваємо, що насправді дія відбувається не зовсім тут. Темп, у якому розвиваються події, ракурс і авторська перспектива створюють ефект повної відсторонености. Ліричний герой Лишеги не переступає через сліди соціяльної руїни, а ніби ширяє над зачаклованою країною, яку бачимо крізь лінзу кінокамери. Так, це наш час, хоча тут немає ні вказівок, ані натяків на історичні події. Зате є пахощі сучасности: розлита між словами атмосфера розгублености й занепаду. Але – що дивно – автор не квапиться вихлюпувати на нас своє обурення, відчай та біль. Він натомість зосереджений на чомусь іншому. Тобто, він не зовсім тут.

А де ж він? Він там, де «бухкає полум’я, біліє жар», де «орієнтуватись в часі можна було лише за сонцем» («Жар»).
Є спокуса оголосити героя Лишеги блаженним. Але як на такого він (цей ніде не названий «я») непогано дає собі раду. Він розуміє рослини й звички тварин, уміє лагодити хату, лікуватися без ліків; він десь працює, не цурається людей і знає, як треба уникати конфронтації із запійними п’яницями («Лялька»). У Лишеги, на відміну від його молодших колеґ по перу, немає шизофренічного розщеплення особистости. Одне слово, Лишега – це не діягноз.
Але хто він? Чий голос промовляє по той бік об’єктива кінокамери?

Хоча в цій збірці й багато звірини, «Кінь» – єдиний вірш, написаний від імені тварини, але це не тотемна тварина, а Лишега не аніміст чи неоязичник. Персонажі його віршів часто практикують первісну магію, але для Лишеги це радше деталь пейзажу, чесно зафіксована камерою, аніж ствердження якоїсь ідеології.

Він не намагається побачити світ очима звіра. Письменники всіх часів і народів слабують на це, й кожна їхня спроба завершується гуманізацією тваринного світу й пласким моралізаторством. Зіставлення віршів Лишеги та близьких йому Девіда Герберта Лоуренса й Теда Г’юза висвітлює дуже важливу функцію його «лісових братів». Поет не є фройдистом, тож його звірі – це не проєкція «підсвідомого» (тобто виявлення темних закутків людської психіки), а посланці, що з’являються перед героєм у моменти скрути й розпачу.

Герой Лишеги часто асоціює себе з рослинами й тваринами («Бо хто ж тоді я, / Як не його [дрімучого лісу] блудний син» («Кінь»)). Він їх знає поіменно та зсередини, їхні структуру, характер і цілющі якості. За своїми потребами він – людина базова. Його дієта складається з того, чого ніякі дефіцити не здатні вимести з радянських крамниць. І якщо для Вєліміра Хлєбнікова місцем зустрічі поета з державою була поліційна дільниця, то для Лишеги – це маґазин, біля якого нудиться черга по персики.

Зайшов усередину..
Оселедці якісь іржаві..
Сіль повилазила на ребрах,
М’ясо повідставало від кісток..
Часом хочеться чогось такого..
З самого дна..

(«Ворон»)


«З самого дна» й ті речі, на які він може спертися в мандрах. Біля роботи він колись «сипнув десь тут» жменю зерна («Цікаво, чи просо моє зійде?»). Побачивши в Лаврі дівчину, котра білить стіну, його скупий на емоції герой не може стриматися і висловлює те, що можна класифікувати як його життєву позицію.

Та отак би став тут і білив, білив,
Аж до самої смерти,
Аби хтось приносив хоч якусь юшку..
Тут би і жив, під цими берестами..
Для них же білиться ця стіна..
А для кого ще?..

(«Ворон»)


Своє житло він ділить із пацюками, червами та зміями («Пацюк»). Може, він якийсь бомж? У такому разі це – остання з подібних постатей
XX століття. І за її спиною височать закоцюрблі герої Андрєя Платонова та Семуела Бекета. Як знати, може, для нього асоціяльність та роль вигнанця – єдиний спосіб вижити в цьому лісі.

Майже всі інші персонажі збірки – наприклад, Грицько, «якого не стало цієї зими», сусідка Маня, котра, перш ніж заснути, «гупає в сіни / <…> довго сидить на відрі і стогне» («Лось»), – це мешканці соціяльного дна. Проте Лишега не жаліє і не засуджує нікого з них. Традиційна для реалізму увага до «маленьких людей», до «принижених та знедолених» не дуже займає Лишегу. Його цікавлять не так країнознавчі деталі чи навіть загальна картина, як те, що за її рамками.

Цю поезію неможливо переказати. Тут кожна зустріч – епіфанія, тобто спалах, чудо, подія, що розриває звичний плин речей, оголює їх сутність і змінює життя тих, хто її зазнав. Епіфанія є ключовим поняттям в естетиці Джеймса Джойса. А в християнській традиції Епіфанію святкують як Богоявлення: це конкретна подія і перший знак того, що Бог явив Себе як людина. А фраза «невідомі путі Господні» означає, зокрема, що наперед не знати, як саме Він це зробить. Може явитися як охоплений вогнем кущ, голуб або трійко незваних гостей. Відомий дзенбуддійський афоризм «Бог – це дохла кішка» доводить цю ідею до повного абсурду. Але, як казав ранньохристиянський богослов Тертуліан: «Вірю, бо абсурдно».

Чи не тому й Лишега ніколи не пояснює, що саме означає для його героя кожна з цих зустрічей? Ми навіть не знаємо, що цей герой відчуває. Доторкнувшися до таємниці, він не має ні бажання, ні спромоги ділитися з нами тим, що йому відкрилося. Він робить нас свідком епіфанії, але не дає їй засліпити нас.
Утім, яка нам із того користь? Що нам дає це знання? Виявляється, чимало. Наприклад, побачивши лиса, з поглядом «ясним, як сльоза» («Лис»), ми – не питайте як – дізнаємося, що ні блукання «нагрітою сонцем бляклою глицею» під гуркіт електрички, ні оминання калюж, ні сахання людей, які, мов очманілі мурахи, кусають простягнуту їм руку, – ніщо не має нас гнітити. Бо те, що для нас ліс, – це лише «зелені насадження». А «соковитий, давній, справжній ліс» – там, звідки прийшов сюди цей лис. І нам – туди.

У вірші «Ворон» ми опиняємося сам на сам зі смертю. Це слово, як і всяке табу, ніде не виголошується, але по тому, як герой звертається до чорного птаха, що «грудьми вперся.. / аж вгатився у шкло.. / так, ніби вже впало небо», і по тому, що наступного ранку в Івана, товариша героя, померла жінка, ясно, що йдеться не про забобон чи культурологічну концепцію, а про щось первісне й неухильне. «Той мудрий безжальний птах, / Що прилетів аж сюди», – зізнається герой, – «мав вирвати мою кістку, ще теплу, / Чорним, бородатим дзьобом». Але тепер, після смерти Іванової дружини й ходіння довкола озер ПущіВодиці, а головне, після зустрічі з пораненим вороном, страх зник, і натомість з’явилася гордість. Тепер герой не боїться «сліпучої глибини / Бездонного неба над собою». Там – домівка цього птаха, там «знов на волі / Бродять біблійні звірі, / Ночують під зорями, паруються, / Минають колодязі, / Раптово покинуті людьми..».

І це відкриття, замість приголомшити героя, навпаки, наповнює все, що він зробив або подумав того вікопомного дня, новим змістом. Бо «благодать, – як писав Вільям Батлер Єйтс, – лежить на всьому, що бачить око». А значить, цей вірш зовсім не про страх, а про остаточне визволення.

Місцевість, якою пересувається герой Лишеги – «підрубаний ліс, / Обвалені шахти, занедбана земля» («Він»), – це його домівка й, водночас, місце вигнання та блукань. А цілість збірки «Снігові і вогню» дає змогу охопити всю траєкторію його подорожі. Вона починається зі стогону пораненої, зацькованої, але не зламаної істоти, «блудного сина», що волочить за собою «дрімучий ліс» і виношує втечу:

Колись я втечу.
Я ще можу вкусити.
Мені допоможуть гори.

(«Кінь»


Його «роз’ятрена рана ниє ночами», його «заблукана самотня душа» чекає, «поки на сонце не наплине хмара», щоб нарешті зрушити і твердою ходою тихо піти додому.
У жодному з віршів не зустрінемо ні друга, ні жінки, хіба що денеде йому трапляються безпорадні товариші у біді. Так було не завжди. У першій збірці Лишеги «Великий міст» той самий герой часто звертається до когось («Пісня 551», «Пісня 352») і не приховує радости від спілкування з друзямиоднодумцями («Пісня 822»). Але тепер він сам, довкола нього нічний ліс, над головою – примарний місяць, а під ногами – крихка земля й жодного недопалка:

Боже, я відходжу..
Мене вже не тримає на собі ця дорога..
Я вже не такий п’яний..
Місяцю, не тікай..

(«Лебідь»)


Вірш «Лялька» занурює нас у чорторий кризи, яку переживає вже немолодий герой, коли повертається в батьківську хату. У цій варіяції на тему блудного сина є і чадовбивство, і прокляття, і пов’язана з ним місцева леґенда, й невизначена, але туго затягнута ненависть. Хто її розв’яже? Коли й кому вдасться розплутати цей вузол? Із вірша ясно, що не батькові. У Євангелії батько йде назустріч синові, наказує заколоти найкраще теля, щоб справити бенкет. А цей батько не поспішає пригортати свого синаалкоголіка («А тепер він мене не впізнає.. / Може, не подобається мій голос? / Хоч я більше за нього мовчу.. / Або запах..»).

В ориґіналі блудний син проциндрив увесь свій спадок, подався геть, став свинопасом і живився свинячими недоїдками. Цей син теж не любить набутого ним запаху «чужого марного життя». Але тут немає і натяку на каяття. Отож, непевний себе й остаточно відірваний від батька, він повертається навесні до своєї дірявої хати з мишами й буйними сусідами. Йому нема вороття в батьківську домівку.

Що ж є кінцевою точкою його подорожі? І чи досягає її герой? Чи, може, все, що лишається, – це дотягнути відведений йому час («і день іде, і ніч іде»), поринути в журбу («і голову схопивши в руки»), вигадати на свою голову якусь на диво самобутню проблему («дивуюся, чому ж не йде апостол правди і науки?») і дати їй себе розчавити.

На щастя, проща Лишеги завершується інакше. У вірші «Жар» герой, гончар або скульптор, для якого творчість ніколи не була джерелом достатку, вирішує піти на компроміс:

Мене таки спокусив ярмарок.
Там буде весело, багато людей –
Колисьтаки треба щось продати –
У мене є кілька невипалених глечиків


Але коли він стягує на дно яру повалені дерева та розкладає вогонь для випалювання виробів, усвідомлення того, що він – творець, а не заробітчанин, не дає йому докінчити справу. Бо для нього глечик – «це людина і одночасно її дім. / На очах міниться її шкіра – / Ця мить в житті найкраща, / Цвіте рум’янець на щоках.. / Та от пробігають перші тіні – / Тонко натягнута шкіра тримає ще жар..».
Ясно, що для Лишеги немає загат між живою та «неживою» природою. Жоден український митець від часів Катерини Білокур так гостро і так тонко не відчував єдности всіх речей у світі. Тому, як і личить Деміюргові, герой Лишеги бере дрючок і з усієї сили трощить усі свої вироби:

видко руки знали їм ціну,
Бо, здерті до крові,
Вирішили подарувати усі ті гроші
Снігові і вогню – єдиним свідкам,
Що мене таки спокусив ярмарок,
Але за такий дар, може, й простять..


Відомо, що кожна літературна подорож має ще й метафізичний вимір. І, якщо зіставляти героя Лишеги з класичними взірцями, він ближчий не до хитромудрого Одісея, а до сумного й стражденного Енея, який залишив позаду зруйновану Трою та шукає нову землю. Для поета такою землею є «справжній ліс», із якого він уже ніколи не виходив би.

Любов до давньокитайської поезії чи військова служба в Бурятії не роблять Лишегу дзенбуддистом або членом таємної даоїстської ложі. Натомість уся його творчість рясніє уламками християнської символіки. Тема загадкової провини («я здогадуюся, чия тут вина»), від якої мучиться весь «наш невеликий табун гнідої масти» – це пружина вірша «Кінь», якщо не всієї творчости Лишеги. Герой вірша «Ворон» бачить у Лаврі дівчинумуляра і, перш за все, думає про кару й спокутування гріхів («Сама.. видно, учениця.. / Чи за якийсь гріх..»). Теми спокуси (то персиками, як у «Вороні», то ярмарком у «Жарі»), блудного сина («Кінь», «Лялька»), жертви за всіх («Куниця») чи «блукання аравійськими пісками» («Він») – теж не з «ДаоДеДзіня» і не з «Дхамапади».

Але всі ці біблійні символи – це для Лишеги радше культурні знаки, ієрогліфи напівстертого коду, ніж елементи живої віри. Його герой працює в Лаврі («Ворон»), ходить довкола церков, навіть зазирає всередину, але бачить там тільки пошкоджені фрески, архітектуру та реставраторів, які «сиділи на дерев’яній ґалереї / І закушували.. ті, що не пили / Трохи глибше / Лежали на дошках і гуляли в карти..». І навіть мальований образ – фреска із зображенням рибалок, що таки послухали Христа й наловили стільки риби, що мусили кликати всіх, хто був поруч, собі на поміч, – навіть він закритий для героя. Усе, що він бачить, – це «їхні лиця, і човен, і все небо / Дрібно поцюкані сокирою», їхній «пошматований невід», «чорний залізний дощ», «кров», «засліплення» і сподівання. Наче здійснення цих сподівань не є темою цієї фрески, разом з усією навколишньою архітектурою.
Шкода, завдана цьому живописові, є для нього відкритою раною, болючою згадкою про жахи минулого, яке ще не відділилося від теперішнього. Й травма, завдана цим минулотеперішнім, вимагає метафізичного пояснення світової несправедливости. Тому в поезії «Куниця» поет раптом зачіпає тему жертви як інструменту встановлення цієї справедливости:

І за кого така жертва сонцю –
За всіх нас?.. за мій змарнований
Відтинок часу в потемках?..


Він запитує, але, щоби почути відповідь, йому, здається, іще треба попойти. «Як страшно», – мало не кричить герой («Ворон») і тікає геть, – «Нащо я туди заходив..».
Але й відкинути все, що стоїть за Лаврою, як вигадку чи «духовне ярмо» він не може. Бо це – єдиний компас, якого він знає. Герой Лишеги і так удосталь поблукав поночі. Він, як ніхто, міг би повторити слідом за Паскалем: «Повна мовчанка всіх цих безмежних просторів жахає мене». Найближче до вислову свого «символу віри» Лишега підходить у вірші «Він», де на двох сторінках розгортає панораму якщо й не історії людства, то принаймні гуманізму, однієї з наших найулюбленіших ідей.
«В горі, аж мокрій від перестиглої ожини» темніє житло ведмедя, царя тваринного світу, ім’я якого не вільно було колись вимовляти. Еволюція цього тотемного звіра (лапа, що стала рукою й засвоїла письмо, бо «знаки могли виправдати» його «примітивні вбивства») дуже нагадує історію людства. Людина походить із того самого «глухого закуту кам’яної гори». Вийшовши зі схову, вона «весь час пробувала / Вибілитись від гною, диму, / Стати делікатною власністю самої себе, / Досконалим інструментом, чого не має ніхто..». Завдяки цьому інструментові людина підкорила собі природу, оголосила себе центром Всесвіту, мірилом усіх речей, ЛюдиноБогом. Нарешті, рука (автор не поспішає розтовкмачувати, чия саме – людини чи «великого самітника») у гонитві за досконалістю руйнує все довкола, «кує залізний ланц на молодого ведмедя, / аби навчить його танцювати на залізній блясі», доводить себе до каліцтва й мусить –

Знов повертатись назад, в їдку ропу,
В рідний підгірський ґрунт,
Де кожен камінь чи кущ ялівцю
Пирскає нафтою,
Аби відмокнути в ній,
Аби та рука знов знайшла легше життя,
Аніж блукання аравійськими пісками..


Як і всякий справжній майстер, Лишега розвиває одну наскрізну тему. (Візьмімо, для прикладу, кіно 1960-х, яке, безумовно, вплинуло на поета. Всі фільми Андрєя Тарковського – про розрив між батьком і матір’ю, який проходить через усе життя і творчість їхнього сина. Так само мало не кожен фільм Федеріко Феліні завершується тим, що герой виходить на берег моря, істоти вічної та безмежної.) Епіфанії Лишеги так і лишаються таємницями для його читачів. Але, з огляду на загидженість ландшафту, покрученість протоптів і безпросвітність лісу, в якому ми всі, разом із поетом, опинилися, світло, що цебенить крізь його звірівпосланців, – це і дарунок, і дороговказ.
Лишега не вміє або не хоче римувати. Він ніколи не дотримується традиційних метричних структур. Ритм його не є проєкцією почуттів, орган яких – серце – любить дихати ямбами та амфібрахіями. Його неемоційність є купиною посеред болота поточного віршування. «Поезія, – писав Еліот, – це не випускання емоцій, а втеча від них; не вияв своєї особистости, а втеча від неї. Хоча, звичайно, лише ті, хто є особистостями, й ті, що мають емоції, розуміють, навіщо хтось хоче втекти від таких речей».
Лишега «дихає» думками, тому його опора – не рима й не ритм, а ширяння асоціяцій. Його стихія – стан вільного польоту. Дуже непевна й небезпечна опора. Всі вади твоєї поетичної дикції та особисті якості тут на видноті. Недарма ж Роберт Фрост, один із улюблених поетів Олега Лишеги, казав, що займатися верлібром – це все одно, що грати в теніс на корті без сітки. У цій грі верлібрист має вигадувати власні правила й триматися їх. У вірші «Черепаха» ми, зокрема, дізнаємося, що герой «ще малим раз бачив у Запоріжжі, / В гнилій затоці» іншу черепаху. Дочитавши вірш до кінця, бачимо, що цей факт ніяк не впливає на розвиток подій у творі. Навіщо ж він тут? Будьякий викладач курсу творчого письма скаже вам, що це – зайва деталь або вияв недисциплінованости.

Те саме можна сказати й про однорукого Деркача, епізодичного персонажа («Лебідь»), який «лишив свою хату і ходить тепер просить у поїздах». Але, перечитавши вірша, розумієш, що без цієї «випадкової» крихти вся картина світу Лишеги буде неповною. Це той мазок чи акорд, який робить локальний хаос частиною загальної гармонії. Тому ці вірші й не «заковтуються» за один раз. Їх треба потримати в роті, – тільки тоді вам відкриється безліч нових, незнаних смаків.

Григорій Грабович у передмові до англомовної поетової збірки пише, що здатність Лишеги чути й розуміти мову природи, вільно пересуватися в просторі та часі, міняти форму й доносити до читача глибинну сутність первісних речей має в собі щось шаманське. Однак Лишега – шаман нетиповий. Замість упадати в транс, він контролює кожен свій рух та слово. Тому його поезії скидаються на стрункі конструкції, геть позбавлені архітектурних прикрас. Його поезія недидактична, неморалістична й (о, чудо з чудес!) нееґоцентрична. Він не може не знати собі ціну, але його точка відліку не в собі, і його погляд спрямовано не на себе, а десь дуже високо.

Як можна визначити координати Лишеги на карті літературної України? Існує думка, що він належить до школи Володимира Свідзінського, фактично незнаного за життя поета трагічної долі, якого тільки тепер починаємо відкривати. Якщо це й так, то Лишега досить далеко відійшов від фольклорної милозвучности попередника. Порівняння Лишеги з Миколою Воробйовим, товаришем по так званій «Київській школі», теж виявляє більше розбіжностей, ніж стильової єдности. Воробйов – переважно лірик, його вірші – це короткі, в стилі японських танку, замальовки, побудовані довкола якогось образу, зміст його творів – це розвиток і розкриття метафори. У Лишеги ж, навпаки, немає алітерацій, буйних епітетів, замашних метафор. Його, здається, не цікавить «музика слів», його завдання – відтворити рух думки.
Українську поезію другої половини ХХ століття (за винятком хіба що «громадянської» лірики Симоненка та Стуса) сформували двоє геніяльних перекладачів: Микола Лукаш (особливо його переклади з Ґарсіа Лорки) та Микола Бажан (творець українського Рільке). Але, замість учити напам’ять цих майстрів, Лишега, мабуть, сеанс за сеансом дивився «Тіні забутих предків», «Колір ґраната», «Вечір на Івана Купала» та «Чорну гору». Відтак, як і Сергій Параджанов чи ранній Юрій Іллєнко, Лишега «мислить» кадрами, кожен із яких є бездоганно побудованою композицією.

Але головною школою (чи заочним університетом) була для Лишеги світова, зокрема англомовна поезія ХХ століття. Багато з його віршів є, по суті, бесідами з кимось із покійних учителів. Наприклад, місяць, до якого звертається герой вірша «Лебідь», – це те саме нічне сонце, що було постійним співрозмовником ТаоЮаньМіня та Лі Бо, це той «сяйливий дзиґар», який у Роберта Фроста (вірш «Я знаю ніч») проголосив повну нейтральність часу. Відстежувати в Лишеги сліди та приховані цитати з Езри Павнда, Девіда Герберта Лоуренса, Роберта Фроста чи Генрі Девіда Торо – завдання легке й захопливе. Але дивує навіть не так начитаність, як природність, із якою поет засвоїв і зробив своїми головні надбання поезії ХХ століття. Після Лишеги всі суперечки про «питоме» та «запозичене» разом із плачами про «нашу загрожену самобутність» звучать особливо безглуздо. Повна відкритість поета до світових впливів ніде не призводить до «ломки голосу». І те, що Лишега нині не є частиною «маґістральної лінії» нашої поезії, не мусить дивувати.
Традиційно ця лінія проходила через «садок вишневий коло хати», поки стрімка еволюція впродовж одного покоління не привела її в «солоне тепло у себе біля рота» (Наталка Білоцерківець). А «кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями» перетворилося на коханця, що «в жадану дзюрку вставляє темного ключа» (Людмила Таран). Статечніші спілчанські барди замість «дзюрки» почали встромляти в кожен вірш Бога, «Творця всього видимого і невидимого». А юні радикали замахнулися на ще більшу святиню. «Література, – повчає нас молодий поет Сергій Жадан, – не є чимось більшим за спорт чи прогноз погоди». Що це означає? Що все, написане не цього року, має вартість торішнього снігу? Чи що замість віршів тепер будуть турнірні таблиці? А, головне, чи є серед усього цього місце для вогнепоклонника Лишеги? Заспокоює хіба те, що ця маґістральна лінія, попри всі свої звиви, так і залишиться в турнірних таблицях «нашої самобутности», а тихий голос Лишеги вже почуто.

І не тільки в Україні, в чому чимало поміг поет Джеймс Бресфілд, зумівши донести до англомовного читача нерафіновану загадковість Лишеги. Його переклад можна порівняти з нейрохірургічною операцією, без якої західний читач навряд чи зміг би оцінити незвичні запахи та смаки цих дуже слов’янських медитацій.

Бресфілд не розмовляє українською, але бував в Україні та викладав американську літературу спочатку в НаУКМА, а потім у Чернівецькому університеті. 1993 року він познайомився з Лишегою, подорожував із ним Україною, тоді – Америкою, захопився його поезією і багато часу й зусиль поклав на її переклад. Завдяки багаторічній співпраці з автором Бресфілд відчув і відтворив не лише поезію Лишеги, але й її культурноісторичний контекст. Їхня колективна праця є зразком і недосяжною мрією для кожного автора та перекладача.
Складність та загадковість поезії буває двох типів. Вона може походити або від невміння автора висловити свою думку, або від специфіки коду, тобто невербалізованих моделей поведінки та світобачення, зрозумілих усім, хто знає мову або має спільний історичний досвід. На щастя, загадковість (або «закодованість») Лишеги – другого типу. Однак відтворення цього коду – надзвичайно складне завдання. Бресфілд не спрощує, а розпрозорює всі туманності ориґіналу. Український читач розуміє, що «непрописаність» Лишеги походить від непевности й тьмяности нашого життя. Це – не вада зору, а скоріше сутність повітря, яким ми дихаємо, його головна прикмета. І перекладач мусив знайти такі засоби, щоб, нічого не змінюючи, вписати цей туман у рамки, в яких ця «непрописаність» сприймалася б як мистецька пікантність, а не подразник чи какофонія.
Інколи для цього досить вставити іменник («мій батько» замість «він» у вірші «Лялька»). В іншій поезії («Пісня 822») доводиться поміняти дієслово («
face the winter» замість «пережити цю зиму»), бо дослівний переклад («tо survive») додав би зайвого трагізму в цю студентську розмову початку 1970х. Тут показовим є переклад «Ляльки». Тема цього вірша – зіставлення двох світів: давньої леґенди, яка тяжіє над містечком, звідки походить герой, і нинішнім життям «блудного сина». Цікаво, що не міт, а саме реальне життя (конфлікт поколінь, алкоголізм сина та його повернення в житло по сусідству з п’яницями) має у Лишеги розмиті обриси. І хоча аґресивне похмілля, мабуть, скрізь і завжди однакове, Бресфілд старанно «прописує» всі деталі, тим самим додаючи авторському голосові тієї об’єктивности (щоб не сказати – тверезости), яка мусить домінувати в кожному перекладі.

Присутність у віршах Лишеги «іншого» (мітологічного, праісторичного, тотемного чи «справжньолісового») світу ще більше ускладнює життя перекладача. Ми відчуваємо магнітне поле міту з того, як підмет починає ховатися за займенник «він», а речення стають безособовими. І приймаємо це як неписані правила поетичної гри. Тоді як англомовна авдиторія здатна «заковтнути» будьяку потойбічність, тільки якщо її обведено рамкою, класифіковано й споряджено відповідною біркою.
Вірш «Він» починається з опису «його» житла «в горі, аж мокрій від перестиглої ожини». Далі йде риторичне запитання –

Як міцно треба було стискати
Затесаного дрючка аж доти,
Поки в глухому закуті кам’яної нори
Зі здибленої тіні великого самітника
Не хлине з горла тобі на груди кров..


Одразу виникає кілька запитань. Кому треба стискати дрючка? Хто цей «великий самітник»? І чиї груди мусить залити кров? Автор не хоче полегшити нам життя однозначними відповідями. Але, на відміну від ориґіналу, така непевність неприпустима в перекладі. Тому Джеймс Бресфілд (разом зі співавтором/співперекладачем Олегом Лишегою) одразу розставляє крапки над «і». В нього людина нападає на звіра («
a man clenches the sharpened stake»), і ця людина є мисливцем («hunter»).

Та чи не впливає таке розпрозорення на зміст вірша? Із перекладу постає образ людинимисливця, весь еволюційний шлях якої веде її до змарніння («just to emaciate the hand»). А ведмідь тут – лише тло, колишній цар природи, що став циркачем, поки людина домагалася панування. З ориґіналу не ясно, хто ж цей «він» і яким є зв’язок між людиною та звіром («великим самітником»). Але у світі «тотемного гуманізму» Лишеги між звіром і людиною немає прірви, і те, що сьогодні ходить на двох ногах, вчора могло жити в «мокрій горі», а завтра може знову повернутися в «рідний підгірський ґрунт». Чи не тому й у Бресфілда сполуку «великий самітник» ще на початку вірша перекладено як «великий предок» («a great ancestor»)?
Під вправною рукою Бресфілда загадковість цього вірша причаровує читача не менше, ніж такі перлини, як «Марина» та «Пейзажі» Томаса Стернза Еліота. А переклад містерії «Друже Лі Бо, брате Ду Фу» міг би стати темою для окремого семінару на тему «Повчальна історія про те, як буквальний переклад одного слова (“Молодий” –
Young – тобто “Юний”, а не “новобранець”, “призовник”, “молодий солдат” чи “салага”) вплинув на стиль і тональність перекладу цілої п’єси».
Попри успіх книжки «
The Selected Poems of Oleh Lysheha», українська література й надалі майже незнана в англомовному світі. Чому? Найпростіша відповідь: бо й удома її фактично не знають. Інша причина: кількість перекладачів, які вільно почуваються в обох мовних стихіях, дуже обмежена. Можна, звісно, валити все на особливості коду («ну от як їм, з їхнім куцим досвідом, зрозуміти нас?!»). Але, мабуть, головна причина в іншому.

Колись один британський критик, рецензуючи романи Вітольда Ґомбровіча, назвав його «першим польським письменником, для якого трагедія того, що він – поляк, є менш важливою, аніж трагікомедія того, що він – людина».

Творчість Олега Лишеги, за всієї «земляної» українськости, дає щось справді незвичне: іншу перспективу. Збірка «Снігові і вогню» – твір цілісний, чесний і талановитий. Це щоденник символічної подорожі країною, яка зазнала катастрофи й досі не оговталася. Ця подорож починається з розпачу й мрії про помсту, а завершується тим, що людина повертається в гори й приймає цей щедрий і невблаганний світ. Творіння, описавши повне коло, нарешті усвідомлює себе Творцем. Цей самотній мандрівник є нашим першим поетом непророком, невизволителем народу, неохоронцем лексики й неШевченком.

Олег Лишега не тільки опанував техніку верлібру, але й уособлює вільний вірш. Для нас це і досягнення, й аномалія. Водночас Лишега переконливо й, можливо, не усвідомлюючи того, доводить, що тема свободи є стрижневим – хоча й добре прихованим – нервом української поезії, сутністю її свавільного степового духу й примхливої національної мрії, здійснення якої вимагає особистого подвигу від кожного мрійника. Бо колективне визволення, як і колективна провина, – річ дуже непевна. Про це після довгих виснажливих мандрів повідав нам Олег Лишега.


Критика

Запрошуємо до дискусії.
Твоя думка на цю тему.




© "U-ART International" 1998
Partner: PrimeTime-Ukraine