польська версія
мовна версія
   
 
 
 

Пошук в статтях:
 


Культура:

Розділ: » Література Музика Фільм Театр Мистецтво Інтерв'ю

Зростання під кінець Остапа Лапського
Тадей Карабович ( Остап Лапський, Себе: розшукую?!, Варшава 2003 )     2003-11-30 01:00:03

Не сказав би iситини, / (...) якби не був / (...) занурений (...) / в обнадiйливому Бозi?! – пише поет Остап Лапський у найновiшiй книзi поезiї: Себе: розшукую?! (Варшава, 2003).
Ця поетична розповiдь, яку автор назвав розшукуванням себе, приходить до читача як щось зовсiм нове, адже: в iм’я звитяги: смерть поборюю писанням своїм – каже поет.
Остап Лапський задля виявлення себе у поетичному словi посилено шукає нових стилiстично-змiстовних засобiв, супроводжуючи цей процес яскравою думкою: Все бiльше хочу свiту.
I знову поет увиразнює себе в самобутньому словi та наскрiзь особистих образах, де джерела знань про життя i знаки культури поєднанi в одне, що надає поезiї унiверсального вимiру.
Остапу Лапському сповнилося 77 рокiв, його суперечки зi словом та свiтом яскраво звучать, навiть смiливiше та могутнiше, ніж у попереднiй його збiрцi Мiй почитачу (Варшава, 2000). Себе розшукую?! – поетове горiння.
Василь Назарук назвав творчiсть О. Лапського «поетичним дискурсом», звертаючи увагу на енергiю мови, як прикмету поетики автора, а максимальну семантичну мiсткiсть i експресивну завантаженiсть слова вiднiс до десигнатiв психологiї поета.
Розвиваючи цю думку на прикладi найновiшої збiрки О. Лапського хочеться сказати, що поет не покинув своєї улюбленої форми запису вiрша, а навпаки – вдосконалив її. З попередньої творчої палiтри почерпнув, – як пише В. Назарук, – лiроепiчнi сюжети, крiпленi мережею оригiнальних внутрiшнiх рим, а для кращого зрозумiння твору знову повернув до форми пояснення, так характерної для нього, веденої найчастiше трьома мовами: українською, польською, нiмецькою. Ця iнтригуюча форма: поєднання вiрша з автокоментарем спонукає до емоцiйного сприймання полiфонiї твору як однiєї поетичної цiлостi (вiрш Без заборола ст. 47 чи Моє майбутнє ст. 61). Остап Лапський свiдомий сили своїх вiршiв i автокоментарiв, сублiмує їх змiст згiдно з потребою метафори.
В збiрцi Себе: розшукую?! поет повертає до своїх улюблених тем, що постають перед ним наче великi полотна, а їх першоджерел слiд шукати у свiтовiй та українськiй лiтературах.
Тут знаходимо параболiчнi вiдгуки до поезiї Тараса Шевченка, Євгена Маланюка, а також до сучасникiв поета: друзiв, знайомих, дослiдникiв його творчостi та поетiв-побратимiв.
Супровiдним мотивом цiєї збiрки є розмова з Музою Марiєю, яка для О. Лапського здається бути джерелом багатьох висловiв, а нерiдко цiлих творiв. Марiє, роздивляюсь, а круг мене / вже близьких дедалi менше / вже дедалi дальшi, дальшi: / (...) О, Марiєчко, чи доживу до смерти / сам пiд несамовитим: / України творчим пригнітом?!
Обговорюючи збiрку Мiй почитачу, Флорiан Неуважний запримічає: на моє велике здивування та радiсть – Лапський – романтик (...) ми пiзнаємо силу-силенну вiршiв повних пластичного виразу. Цей вислiв професора Ф. Неуважного можна також вiднести до творiв поета, вмiщених у найновiшiй книжцi, зокрема, до тих, в яких О. Лапський веде розмову зi своїми сучасниками. Поет усвiдомлює цей зв’язок почерез символiчнi розмови з усiма, хто наштовхнув його на творчу думку та обдарував нестандартним словом.
Отже, за висловом Неуважного, О. Лапський – романтик, який шукаючи себе, має за собою традицiю лiтератури, до якої любить звертатися. Образно кажучи, цю традицiю вiн поцiновує i називає минулим, в нiй-бо його лiтературнi герої, бунтарi духу, мученики за слово та правду.
З другого боку поет каже: Я вчуся / стежити за всебокiстю: свого саморозвитку?! I дуже добре, що розродився: не лопнув вiд розпуки, в дорозi до Бозi?! (ст. 95), а в iншому мiсцi ще до свого дослідника: На запит Віктора Яручика / про головне джерело моєї творчої снаги я сказав, не вельми задумуючись: поліська природа! (ст. 43).
У цьому місці варто пригадати вірш Ольги Петик Побажання, в якому відбулася нестандартна розмова розшукуючих себе у слові поетів. Ця Остапщина / ще й Лапщина / оволодiла / простором / газети «Наше слово» / себто – простором / просторищем / всієї / світлої / всесвіту України // Внаслідок / такого / навантаження /нагромадження / накопичення / думок // стужавiло небо / понад нами.
Посилаючись на цей твiр, написаний поетесою у 1992 р. в Перемишлi, що доторкується всесвiту слова поета, хочу звернути увагу на питання про мiсце О. Лапського в процесi творення образу чи потребу присутностi в українськiй лiтературi над Днiпром.
Поет каже: доля окраїнних щодо Києва провiнцiй схожа oдна на одну, бо їх природно народне нутро каламутить, воно скаламучене зовнiшнiм свiтом, i далi: Свiй iдеал України я винiс iз часiв окупацiї i досi борюся за неї. Я за українця з чистою душею. Не можу писати про Хрещатик, Київ чи теперiшнє Полiсся, бо там не жив. Можу писати про своє давнє дитинство «потерте хуртовинням, обмите нескiнченними дощами». (...) Поет повинен бути поетом i мислителем водночас, спиратися на суспiльно-полiтичнi подiї, за щось боротися, мати певний свiтогляд, якого необхiдно обмежувати i розширювати. (для Вiктора Яручика Вiдчуваю, що у менi сидить язичник, «Український лiтературний провулок» т. 2/2002 ст. 104-105).
Тепер зрозумiло, що мала на думцi О. Петик, називаючи свiтогляд поета Остапщиною та Лапщиною, тобто весь творчий простiр автора збiрки Себе: розшукую?! пульсує фiлософсько-автобiографiчним самоствердженням.
У збiрцi поет повнiстю заглиблений у свою «Лапщину», сам собi кермо i вiтрило, чи за словами Чеслава Мiлоша (збiрка То 2000, ст. 78): ryje w czarnej ziemi / jest lopata i zranionym przez lopate kretem.
Василь Назарук пише: Ментально-емоцiйна полiфонiя (...) її неодмiнна постiйна прикмета – це пошук нового, неповторного звучання, а звiдси й подих сили слова. Знаки глибоко традицiйного, перебудовуються i стають тут цеглинами новiтньої конструкцiї («Провулок» т. 2/2002, ст. 138).
Однак, було б перебільшенням говорити про те, що О. Лапський увесь в пошуках нового, неповторного звучання. Нi – вiн постiйно розшукує себе передусiм у старих театральних декорацiях. Якби я знав / не те, що знаю, / був би вами: не собою?! / не було б у словi / моєї драми. На це також звертала увагу дослiдниця його творчостi – Єва Копець. Намагаючись окреслити мiсце поета в свiтi, видiлила структурну трiйку: Полiсся, Варшава, хата – тобто дорогу поета вiд дитинства, почерез дозрiле життя в обставинах, якi важко було передбачити, до себе самого. Те, що єднає особу О. Лапського вiд початку до кiнця, навiть у висловi: Остапе, ти ще мандрiвний дяк: живе дитя полiської природи, ти, а так, ти з умерлого звідти?! (ст. 117) – це неперервне буття поетом. Нелегко буде читачевi мандрувати рядками вiршiв Себе: розшукую?!, адже структури дискурсу медитацiйнi, монологiзованi та неоднозначнi.
Прийдеться читачевi нишпорити у словниках, щоб прочитати і зрозумiти коментарi, писанi польською та нiмецькою мовами, а ще збагнути фразеологiзми й мовнi «лiнгвiстичнi метафори».
Творчiсть поета – яскравий приклад того, що українська поезiя в пошуках нової форми вислову, що вона пiсля проголошення Україною самостiйностi – в повному розвитку. Єжи Литвинюк – перекладач вiршiв О. Лапського польською мовою, вважає, що поет ожив, коли Незалежнiсть України стала фактом, а отже започаткував своїм словом нову (неназвану ще критиками) якiсть в українському письменствi.
Минуле допомогло поетовi усвiдомити його стан, неначе жартома запитуючи не заради словесної гри-забави я, чхнувши на дiйснiсть, перейшов на харчування: синьо-жовтої уяви! (ст. 101).
Глибокий пошук себе охарактеризовує цей перiод збiрки, аж до ранимих i болiсних стверджень та усвiдомлення, що людина проминає, що кожне слово, висказане як вагоме, тратить свою первiсну вагомiсть. Тому єдиним доцiльним способом на життя – є зануритися в ньому i полюбити самого себе, власне буття?! (ст. 87), щоб вiдчути своє зростання навiть пiд кiнець (ст. 90).


http://free.ngo.pl/nslowo/

Запрошуємо до дискусії.
Твоя думка на цю тему.




© "U-ART International" 1998
Partner: PrimeTime-Ukraine