Слава і біль України
Відданий урагану АНДРІЙ ПОТЕБНЯ
Данило КУЛИНЯК 2003-09-10 22:01:15 140 років тому в Польщі, тодішній колонії царської Росії, почалося чергове
повстання. Вибухнувши 10 січня 1863-го у Варшаві, воно хутко охопило всю
територію Царства Польського, Литву, Західну Білорусію і тривало понад два
роки. Основним гаслом повстання стали слова "За нашу і вашу свободу". Серед
повстанців було чимало представників інших національностей, передусім
українців, які боролися з царським режимом за визволення і своєї Вітчизни.
Найвідоміший з цих звитяжців - Андрій Потебня, котрий загинув у нічному бою 5
березня 1863-го. Про нього можна було зняти українсько-польський фільм ( я б
запропонував сценарій). За часів СРСР Андрія Потебню чомусь називали
росіянином і в Польщі. Пора відновити справедливість. Він повинен стати
символом дружніх українсько-польських стосунків у минулому й орієнтиром на
майбутнє: адже впродовж віків ці стосунки були деколи відверто ворожими, та й
тепер їх важко назвати безхмарними. Але ж були і світлі сторінки, які не
варто забувати. Приклади українсько-польської дружби, скріпленої кров'ю,
необхідні для перспективи в стосунках двох сусідніх держав - Польщі та
України.
Варшава... Вранці 15 червня 1862-го військові та гарно вбрані дами прямували
до центральних алей Саксонського парку у Варшаві, де прогулювався статечний
чоловік у темному. Чітко карбуючи крок, до нього наблизився ясноволосий,
зовсім юний з вигляду офіцер:
- Ви намісник Лідерс?
- Я. Що вам потрібно?
У відповідь пролунали два постріли, і в тиші, яка настала по тому, офіцер
продув пістолет, сховав його до кишені й подався до кав'ярні, що мала
наскрізний хід.
- Я всадив йому в голову за Арнгольдта й Сливицького, - сказав через кілька
годин Андрій Потебня Ярославові Домбровському, діставшись до його квартири.
Другого дня так само передавалися з уст в уста деталі іншої, тісно пов'язаної
з першою, події: на валу Новогеоргіївської фортеці у Міндліні о четвертій
годині ранку 16 червня 1862 року виконано смертний вирок бунтівникам
Арнгольдту, Сливицькому й Ростовському, що його затвердив генерал, царський
намісник А. Лідерс. Цар Олександр ІІ від цієї сумнівної місії ухилився, хоч і
вважав, як це видно з датованої 10 червня депеші, "абсолютно необхідним вирок
над офіцерами 4-го батальйону виконати без будь-якого пом'якшення".
Пізніше новий намісник, князь Костянтин, повідомляючи цареві обставини замаху
на Лідерса, зауважить: "Коли б у натовпі, що був на той час у Саксонському
саду, було б хоч трохи співчуття до поліції, вбивця не зміг би зникнути". Але
про співчуття не йшлося: ось-ось мали вибухнути події, що увійшли до історії
як польське повстання 1863-1864 років, котре набуло всеслов'янського,
загальноєвропейського значення, явивши собою зразок справжнього
інтернаціонального єднання на ґрунті боротьби з поневолювачами. Його ідеали
скріплені кров'ю синів різних народів, зокрема й українця Андрія Потебні.
"Особи, симпатичнішої великою простотою, великою відданістю, безумовною
чистотою і безкорисливістю своєю, трагічним розумінням своєї долі, я не
бачив", - згадував О.І. Герцен у журналі "Колокол". Я їду, писав він,
вирушаючи в Польщу, а у вухах у мене лунає: "Ми, що йдемо на смерть, вам
клянемося!" Тому, хто йшов на смерть, було тільки 24 роки...
Андрій Потебня народився 19 серпня 1838 року в селі Перекопівка на Роменщині
Полтавської губернії. Батько Андрія - Панас Юхимович Потебня - козацького
роду, походив із запорожців, був відставним штабс-капітаном, брав участь у
війнах з Персією і Туреччиною в 1928-29 роках, служив судовим засідателем у
Ромні, де мав будинок; у Перекопівці в нього був хутірець з п'ятьма
кріпаками. В родині Потебень було п'ятеро дітей: чотири сини й одна донька.
Троє з чотирьох братів - Андрій, Петро і Микола - віддали свої життя боротьбі
з російським царизмом, стали революціонерами. Поерудований в багатьох
наукових питаннях, володіючи кількома мовами, батько майбутнього героя
визвольного повстання Панас Юхимович над усе цінував освіченість. Андрій був
у сім'ї другим сином; першому - Олександру - судилося стати відомим ученим,
засновником так завного психологічного напрямку у вітчизняній філології. Його
іменем названо Інститут мовознавства НАНУ в Києві.
1848 року десятилітнього Андрія батьки віддають до Орловського, а згодом до
Полоцького кадетського корпусу. Відкритий 1835 року в древньому білоруському
місті, корпус мав цілком конкретну мету: активно русифікувати дворянську
молодь західних, недавно загарбаних, губерній, боротися з ворожими царській
Росії настроями, які йшли з Польщі, - вона ж ще вирувала після потопленого в
крові повстання 1830-1831 років.
Згодом 16-й випуск Полоцького кадетського корпусу, до якого належав Андрій
Потебня, переводять у Петербург.
У Петербурзі Андрій Потебня подружився з Ярославом Домбровським, котрий за
кілька днів до від'їзду на Кавказ по закінченні кадетського корпусу
познайомив Андрія із Зигмунтом Падлевським. Цей видатний діяч польського
визвольного руху стане палким прибічником співробітництва революціонерів
різних національностей, вільним від будь-яких упереджень свого класу. Як
одного з повстанських вождів царські карателі його розстріляють 15 травня
1863-го. А через місяць, 15 червня 1863-го, у Вільно повісять пораненого
Зигмунта Сераковського, легендарного "Долето", друга Тараса Шевченка, який в
одному з своїх листів до нього називав себе "українцем з правого берега
Дніпра". Та це буде потім...
16 червня 1856 року Андрій Потебня закінчив навчання в званні прапорщика, був
відправлений в 16-й Шліссельбурзький піхотний полк 4-ї піхотної дивізії,
розквартирований у Варшаві. Між ним і людьми, до яких так рвалася його душа,
постав мундир офіцера російської армії - мундир загарбника. Не допомагали ані
досконале знання польської мови, ані уроджені щирість та доброта. Через два
роки Потебню посилають у Царськосільську стрілецьку школу. Тепер він твердо
знав, що шукатиме в Петербурзі.
А в Петербурзі по руках ходив герценівський "Колокол", студентська
громадськість була під впливом діячів революційно-демократичного руху,
зокрема друга Тараса Шевченка Зигмунта Сераковського, який називав себе
"українцем з правого берега Дніпра". Дружба з ним і завершила формування
Андрія Потебні. Діставши 1 грудня 1859 року свідоцтво І ступеня про відмінне
закінчення офіцерської школи, Потебня повернувся до свого Шліссельбурзького
полку в Польщу. І одразу знаходить однодумців.
У лютому 1860-го потік людей, що рухався від Лешно до Замкової площі, зупинив
рушничний вогонь, і похорон загиблих вилився у ще одну акцію протесту проти
царського самодержавства. Через місяць жертв уже було понад сто, ще й безліч
поранених. За таких умов у мислячих офіцерів російських військ, розташованих
у Царстві Польському, чуття справедливості й честі заходило у протиріччя з
військовою присягою. Порятунком могла б бути відставка, але чи не стане це
ганебною втечею з театру надто важливих суспільних подій і що дасть перехід у
повстанський табір, якщо доведеться стріляти в солдатів, які залишаться по
той бік барикад?
З такими запитаннями Андрій Потебня звернувся до Герцена й Огарьова - від
групи офіцерів тих військ, які перебували в Польщі. Відповідь, як згодом
з'ясувалося, перехопила прусська поліція, і офіцери приймають самостійне
рішення. Поручик Пилип Каплинський, за плечима якого теж була "петербурзька
школа", пропонує об'єднати стихійні гуртки. Так виникає революційна
організація російських офіцерів у Польщі, що згодом дістала назву
"Організація Потебні".
Та за успіхами не забарилися й невдачі. У лютому 1862 року заарештовують
Каплинського. У квітні того ж року організацію спіткав ще тяжчий удар: арешт
Арнгольдта, Сливицького, Ростовського й Щура, під підозру потрапляють інші
офіцери. Дізнавшись про це, майже шістдесят солдатів беруться до зброї,
прагнучи відбити своїх духовних поводирів, але Сливицький зупиняє їх: час
великої крові ще не настав, а марні жертви не потрібні. Кілька слів про цих
героїв-мучеників визвольної боротьби польського народу:
Іван Миколайович Арнгольдт народився 1841 року в Петербурзі в сім'ї
жандармського офіцера з безпомісних дворян Курляндської губернії. За
національністю - латиш, мати - росіянка. Виховувався в Павловському
кадетському корпусі, звідти направлений у 4-й стрілецький батальйон.
Петро Михайлович Сливицький народився 1840 року, українець, родом з дворян
Харківської губернії, навчався теж у Павловському кадетському корпусі, звідки
направлений у 4-й стрілецький батальйон.
До страти засудили Арнгольдта, Сливицького та Ростовського, а рядового Льва
Щура - до покарання шпіцрутенами і каторжних робіт.
Та замість тотального страху, що, на думку царського уряду, мав перейняти
армію, - загальне обурення громадськості в Росії й за кордоном і, врешті, -
замах на Лідерса, який підпільна газета "Варта" назвала "наочним
попередженням для тиранів". Зниклого ж Андрія Потебню занесено до списку
політичних злочинців під номером 47, на нього чекав військовий суд.
Починається сповнене постійної небезпеки життя: був змушений, як згодом
розповідав, перевдягатися і ксьондзом, і ченцем, і навіть у жіночий одяг. Та
з'явилася воля, а з нею і можливість здійснити давню мрію - зустрітися з
видавцями "Колокола".
У "Колоколі" від 1 червня 1862 року було процитовано три уривки з листа, які
Герцен дістав від "офіцерів організації Потебні". Вони писали про свою
"готовність принести викупну жертву з найбільшою користю", про те, що вони не
претендують на якусь провідну роль, а тільки прагнуть зробити скромний внесок
у спільну справу. На ті часи припадають скупі спогади, які залишили по собі
ті, хто близько знав Андрія Потебню. Ось як характеризує молодого офіцера
Кельсієв: "Без ран, без сумнівів, без фраз", "так і дихає вірою, і це так
просто, без пози". "Я не зустрічав юнака, відданішого спільній справі", -
писав Огарьов, котрий полюбив Потебню як сина.
Наприкінці липня того ж тривожного 1862 року у Варшаві серед солдатів і
офіцерів починає ходити прокламація з надзвичайною назвою: "Духовний заповіт
поручиків Арнгольдта і Сливицького, унтер-офіцера Ростовського і рядового
Щура, які загинули мученицькою смертю 16 червня 1862 року у фортеці
Новогеоргіївську". "Нас боялися розстріляти у Варшаві, знаючи, що ви в нас
стріляти не будете", - пишеться в ній. Солдатам пояснюють: "Є ще поміж вами
багато товаришів наших, які трудяться потай для вашого спільного блага: це
ваші молоді офіцери. Спільне нещастя єднає нас і з вами". "Поєднайтеся вірою
з вашими офіцерами: вони поведуть вас на гнобителів, вони дадуть вам волю і
благоденство". Це - рука Андрія Потебні, котрий, повернувшись з Лондона,
продовжував розширювати і зміцнювати армійську організацію.
В історії бувають ситуації, коли для переходу на бік офіційного супротивника
потрібно більше мужності, аніж для того, щоб загинути в неправому бою з ним.
Альтернатива тут одна: або, залишаючись вірним військовій присязі, зрадити
свої переконання, або ж залишитися вірним собі, вищим ідеалам справедливості
й перейти на бік пригноблених. Андрій Потебня і його однодумці вибрали друге.
Ставши "зрадниками царя і отечества", як і Герцен, вони стали "рятівниками
честі російської демократії".
Слідство у справі вбивства намісника Лідерса тривало: у поліції не було
ніяких доказів проти тих, на кого падала підозра. Слідчу комісію давно
цікавив Ярослав Домбровський і, хоч він займав високу посаду при штабі 4-ї
піхотної дивізії у Варшаві, знайшли привід зробити на його квартирі обшук. 2
серпня 1862 року Домбровського заарештували.
Це був чи не найтяжчий удар, якого Андрій Потебня зазнав за своє коротке
життя. Коли б же його зізнання у вбивстві Лідерса могло змінити ситуацію...
Та надто вже багато свідчень революційної діяльності Ярослава Домбровського
було в руках поліції! Усвідомлюючи ситуацію, Домбровський знайшов можливість
з в'язниці заявити ЦК, що своїм наступником призначає Зігмунта Падлевського.
Кращої кандидатури годі було й шукати.
У вересні 1862 року оголошено рекрутський набір до царського війська. Цим
самим царський уряд фактично нав'язував вигідний йому термін повстання під
зиму, в найнесприятливіший час усвідомлюючи його неминучість, і в підпіллі
запанувала думка, що виклик доведеться прийняти, інакше намарне підуть роки
тяжкої праці й ризику. Події почалися вже 3 січня 1863 року.
Молодь, попереджена варшавською організацією про "бранку", почала тікати в
ліси й стихійно утворювати партизанські загони. В мороз вони не мали ні їжі,
ні прихистку, ні зброї... Центральному національному комітету, котрий
оголосив себе тимчасовим національним урядом, не лишається нічого, як у ніч з
10 на 11 січня закликати народ до зброї. У відповідь, сповнена патріотичного
запалу, молодь нападає на царські гарнізони. Планувалося захопити арсенал та
фортеці, але це не вдалося, й, озброєні всього-на-всього мисливськими
рушницями, повстанці опинилися супроти чудово підготовленої 120-тисячної
каральної армії. Почалася партизанська війна.
За перші тижні польські патріоти здобули кілька серйозних перемог, повстання
почало перекидатися на територію Литви й Західної Білорусії, керівники "Землі
й волі" планували за цієї ситуації сформувати російські республіканські
дружини, аби повести їх углиб Росії під гаслом: воля - народу, земля -
селянам.
Але сили були надто нерівні... Каральна машина царської армії почала
перехоплювати ініціативу.
У лютому Андрій Потебня знову приїхав до Лондона - зібратися з думками,
переосмислити ситуацію. Був стриманий, мовчазний, хіба що сумніший як завжди.
Кінцева поразка польського повстання була очевидна: йому пробували делікатно
це пояснити - він не суперечив, не висловлював марних надій. Пообіцяв
Огарьову та Герцену за будь-що зберегти Комітет російських офіцерів та його
зв'язок із "Землею та волею".
- Ти їдеш у Польщу, тебе там уб'ють, - сказала своєму давньому другові
маленька донька Герцена, повторюючи слова дорослих. Андрій мовчки погладив
дитину по голові.
- Він шукає смерті, - прошепотів Бакунін Герцену.
Було нестерпно боляче за молоде життя, за цю прекрасну душу й небуденний
організаторський хист.
Повернувшись з Лондона до Варшави, Потебня разом з уповноваженим ЦК "Земля і
воля" пише листівку: "Ллється польська кров, ллється російська кров..."
Адресована вона офіцерам і солдатам російської армії й закликає їх підтримати
польське повстання, твердячи, що із звільненням Польщі тісно пов`язана
свобода багатостраждальної Батьківщини. Ця прокламація швидко поширилася по
всій Російській імперії. Так, вона була знайдена разом з іншою антиурядовою
літературою в Чернігові під час обшуку в дворянина Івана Андрущенка у липні
1863 року. Знаходили її в Петербурзі, Москві, на Правобережній Україні, про
що повідомляла навіть офіційна преса, наприклад, "Русский вестник".
У ніч з 4 на 5 березня 1863-го польські повстанці, озброєні косами, напали на
значно чисельніший загін російського війська. На чолі загону, теж з косою в
руках, був Андрій Потебня. Куля наздогнала його, коли він перелазив через
стіну цвинтаря містечка Пяскова Скеля.
Товариші віднесли смертельно пораненого в груди Потебню в сторожку, й там він
на світанні помер на їхніх руках - спокійно й мужньо. Останніми його словами
були: "Дай вам Бог перемогти в боротьбі супроти тиранії".
"Не знала російська куля, яка вразила Потебню, яке життя вона зупинила на
перших кроках його. Чистішої, самозреченішої, відданішої жертви очищення
Росія не могла принести на палаючий вівтар польського визволення", - писав
Герцен у некролозі, вміщеному на сторінках "Колокола". І ще: "Потебня належав
до числа тих уособлень, втілень вікового болю цілого народу, якими він зрідка
відбуває страждання, скорботу й муки совісті".
Героїчна смерть офіцера справила велике враження. Огарьов відгукнувся на
смерть Андрія Потебні закликом до російської революційної молоді: "Друзі,
юнаки!.. Надгробним словом хочу кликати до посиленої праці на побудову нового
життя. Пам`ять Потебні нічим кращим не можу вшанувати. Він загинув заради
цього нового життя, певний, що його смерть стане прикладом і заповітом".
Ціла низка закордонних газет відгукнулася на смерть Андрія Потебні, глибоко
схвилювала вона й польських патріотів. Ось що писав невідомий автор листа,
надісланого до редакції краківського журналу "Кроніка": "... вражений кулею в
груди, загинув великодушний росіянин за свободу нещасної Польщі . Ми шануємо
пам`ять благородного Андрія Потебні і ставимо його прикладом найпіднесеніших
ідей і честі. Польщі не забути його серця".
Під час польського повстання майже тисяча солдатів царської російської армії
відмовилася стати катами польського народу. 183-х карателі захопили в полон,
з них 89 розстріляно чи повішено за вироками польових судів. Вдалося
встановити майже сотню імен українців - учасників повстання. А скільки їх
було насправді? Ось деякі з тих, що відомі: Павло Богдан, піхотний капітан
російської армії; Никифор Власенко - селянин із Чернігівської губернії; Павло
Воробець - рядовий лейб-гвардії Литовського полку з Волинської губернії;
Сидір Горбач - канонір полегшеної батареї 5-ї артилерійської бригади; Захар
Григоращенко - рядовий 1-го Сумського гусарського полку з Подільської
губернії; Карпо Дудей, рядовий 16-го Ладожського піхотного полку з Волинської
губернії та інші.
1953 року, в 90-ту річницю повстання, прах Андрія Потебні і загиблих разом з
ним повстанців з великими військовими почестями перенесено до розташованого
неподалік місця бою замку біля Пяскової Скали і поховано в братській могилі.
Цей замок, розташований в дуже красивій місцевості на околиці Кракова,
перетворено на історико-краєзнавчий музей, де завжди людно.
На могильній плиті написано: "Тут спочиває шістдесят п`ять невідомих
повстанців 1863 року і серед них російський капітан Андрій Панасович Потебня,
який кров`ю скріпив дружбу між поляками і росіянами. Вічна слава бійцям за
нашу і вашу свободу!"
Останні слова звучать символічно. Але чому ж росіянами, якщо він - українець?
Газета "Молодь України"
|
